Порадник

Пшемислав Фенрих

Зміст:

Вступ
1. ЩО ТАКЕ ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ?
2. РОБОТА З ГРОМАДСЬКІСТЮ – ЩО ЦЕ ТАКЕ?
3. ПРИНЦИПИ ПЕРЕСИЛАННЯ ІНФОРМАЦІЇ ТА ПЕРЕШКОДИ ПРИ ЇЇ ПЕРЕДАЧІ
4. ПОРЯДКУВАННЯ КОМУНІКАТИВНОЇ АКЦІЇ
5. ТВОРЕННЯ ОБРАЗУ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
6. ДІЄВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ ДЛЯ ПРЕСИ
7. АБВ ДОБРОГО ПРОМОВЦЯ
8. ЗБОРИ, ЯКІ МАЮТЬ СЕНС

Закінчення

Як індивіди і члени суспільних груп ми живемо в інформаційному просторі. Всю нашу інформацію про світ та інших людей ми отримуємо за посередництвом цього простору. Інші отримують інформацію про нас теж через цей простір. Обігом інформації у суспільстві керують певні правила. Тут не йдеться про правові механізми – радше про психологічні та соціологічні засади, що виникають з психофізіологічної конструкції людини, а також структур і механізмів передачі інформації між людьми. Знання цих засад є надзвичайно важливим. Знаючи їх, можна уникнути помилкової оцінки діяльності людини чи групи людей, з якими хочемо співпрацювати або вже співпрацюємо. Знаючи про те, як перетікає інформація від особи, що її подає, до адресата, будемо менш схильні до сприйняття кожної новини за чисту монету. Знаючи і застосовуючи засади комунікації, успішніше передамо інформацію, легше дійдем до адресата, легше відрізнимо правду від фальшу. Без цього знання й без специфічних вмінь не досягнемо успіху ані як політик, бізнесмен , вчитель чи артист.

Громадянське суспільство стає в усе більшій мірі суспільством інформаційним. Це означає, що громадянин черпає відомості про світ радше за посередництвом інформації , створеної іншими людьми, аніж з власної практики. Знання засад роботи з громадськістю створює можливість самооборони перед маніпуляцією, зарівно тою, яку застосовував комуністичний чи ницистський державно-партійний апарат, як і тою, яку створюють в демократичному суспільстві розмаїті групи впливу. Справжня свобода неможлива без знання засад роботи з громадськістю. Без вміння вільно орієнтуватись в інформаційному просторі дієва демократія неможлива, годі уявити громадянське суспільство, оскільки годі уявити також свідомого громадянина. А оскільки свобода, демократія, громадянське суспільство це цінності, яких справді варто добиватись - тому виникла ця книга, адресована людям, які настійливо визволяються від залишків тоталітарних режимів.

На закінчення цього вступу мушу дати Читачеві одну істотну інформацію.Отож, я не теоретик чи дослідник правил, які керують роботою з громадськістю. Я практик. Я був в своїй професійній кар’єрі прес-секретарем “Солідарності” на Західному Поможу, журналістом преси і ТБ, вчителем історії та роботи з громадськістю, керівником проекту "ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА ГМІНИ" , політиком, який боровся за електорат, депутатом, який прагнув заохотити інших до втілення в життя своїх задумів, а також діячем позаурядової організації. У всіх цих діях необхідним було знання засад, які керували рухом інформації. В цій книзі хочу поділитись своїми спостереженнями та досвідом.

Означення “ громадянського суспільства” можна сформулювати по відношенню до державної влади, й тоді говоримо про обмеження прерогативи держави , яка не входить зі своїми інституціями,заборонами та діями в простір, котрий громадяни можуть освоїти самі. Можна теж його прив’язати до суспільства і тоді, передусім, підкреслюєм спільну свідомість мешканців певної території, зв’язки поміж ними, а також суспільну активність громадян, які свідомі своїх обов’язків та прав освоюють суспільний простір для загального добра.

Отож, підходячи до цього з цих двох позицій, громадянське суспільство це:

1. Суспільство, яке функціонує в демократичній правовій державі, це означає держави, котра шанує людську свободу й право до вирішення проблем згідно своїм власим планам й поглядам. Вибрані зпоміж такого суспільства інституції державної влади не втручаються у суспільну дискусію, а чекають на громадянську ініціативу і вважають,що саме вона є джерелом державної та суспільної зазаможності.
2. Суспільство, свідоме зв’язків, що його єднають, і відповідальності кожного за спільну долю, й , водночас , з налагодженою внутрішньою комунікацією, зорганізоване, активне, заповзятливе, яке не очікує від депржавної влади розв’язку всіх суспільних проблем, а бере власні справи у свої руки і вимагає державної підтримки громадських ініціатив .

Зрозуміло, що в суспільствах, які вириваються з тоталітаризму, акцентується той перший спосіб мислення. Бо ж до цього часу всі царини громадського життя були під контролем держави чи монопартії. Щоб представити повну концепцію громадянського супільства, необхідно поєднати елементти обидвох визначень. Перше визначення акцентує громадянські права, які гарантують вільну активність громадян. Друге визначення ставить наголос на громадянські позиції, чесноти і обов’язки – коротко кажучи , на громадянськість. Як створення умов вільної активності громадян, так і відповідних громадянських позиції та рис– це також завдання для самих громадян. Держава не повинна жодним чином їм в цьому перешкоджати, навпаки, зобов’язана ці процеси підтримувати. Таким чином, громадянське суспільство – це таке, члени якого знають, що вони громадяни, а не піддані чи невільники, а державна влада поважає їхні права і сприяє проявам громадянської активності.

Що відбувається, коли державна влада не шанує громадянських прав? Чи можливе в такій ситуації громадянське суспільство? Диктаторська влада діє в спосіб, що нищить громадянську позицію. В мешканців країни, котрою правлять по-дитаторськи, народжується з одного боку страх і байдужість, а з іншого споживацька позиція. Якщо держава всім управляє, всього забороняє, то нехай теж все дасть і все залагодить. Оскільки упокореному і позбавленому чіткої інформаціїї підданому можливості держави видаються необмеженими, то й претензії не мають. Споживацька позиція - це один з найсумніших плодів часів тоталітаризму.

.Може однак трапитись (і в Польщі трапилось), що в державі, в якій правлено по-диктаторськи, саме наявність, незважаючи на ніщо, громадянської позиції змінює державу тоталітарну в державу демократичну. Здається, що мінімальні умови, щоб так сталося, це:

• Злам інформаційної монополії тоталітарної влади – невипадково великі зміни в комуністичних країнах почались передусім з видання “самвидаву” ( в Польщі говорилось про видавництва “другого обігу”), а також “гласності”.
• загальна воля громадян самостійно вирішувати свої проблеми
• переконання, що держава зобов’язана шанувати громадянські права і не втручатись туди, де втручання держави не обгрунтоване неминучістю. Це переконання мусить бути настільки міцним, щоб громадяни були готові до жертв, щоб спочатку вимусити свободу, а потім вільний простір відповідно освоїти, наповнити змістовною активністю.

Всі ці елементи мали місце в Польщі комуністичних часів - тоталітарні власті не визнавали на практиці жодних громадянських прав , а все ж польське суспільство мало багато рис громадянського суспільства. Відправною точкою для цієї громадянськості не була однак держава, – вона була визнана чужою та ворожою,- а народ. Почуття обов’язку перед народом і свідомість його прав давали підставу для побудови незалежних структур громадянського суспільства , таких, як ніде не зареєстровані організаціїї й незалежні профспілки, а також до початку громадянських дій, таких, як організація незалежного обміну інформацією чи різних форм протесту. Особливу роль відіграла також Католицька церква. Парафіальна святиня була місцем, де щонеділі звучало неоцензуроване слово.

Ключовою постаттю в громадянському суспільстві є “громадянин”. Основною ж формою функціонування громадянського суспільства є вільна суспільна дискусія, а також автономні організації вільних громадян, створені знизу для задоволення власних потреб. .Якщо є проблема, що стосується нашого поселення, зберімось і розв’яжмо її спільно – таке розумування громадянина. Громадянину непритаманна споживацька позиція – громадянин знає, що держава має підтримувати його власну активність та ініціативність, але не вирішувати всі його проблеми. Громадянськість передбачає очевидність позиції участі в суспільному житті для творення спільного блага.

Власне – спільного блага – бо поняття громадянськості ще міситить в собі відповідальність за існування і функціонування того, що є спільним для всіх громадян. Найчастіше тим спільним благом на окресленій території є самоврядна спільнота локальна, а далі державна структура. Коли все ж держава не визнається за власну – громадяни шукають іншу спільну точку дотику. В Польщі тим спільним благом став народ. Випробування часів неволі й поділів, потім Друга Світова війна й гітлерівська окупація , врешті комуністичні часи, позначені радянською окупацією – все це навчило поляків шукати поза державними структурами точки дотику для свого патріотизму й громадянських обов’язків. Спільнота народу стала для поляків сукупністю, щодо якої поляк, громадянин цієї спільноти, почувався зобов’язаним. Був щодо неї солідарний і з нею ототожнювався. 200 років останньої історії навчило поляків бути громадянами швидше народу, ніж держави..

Громадянин на щодень займається своїми справами й втілює власні плани, проте в хвилини випробовувань загальне благо громадянину важливіше, ніж його особисте. І то не тому , що хтось йому це нав’язує – громадянин знає сам , що так є. Просто неможливо заспокоїти власні та родинні потреби, легковажачи всім, що є спільне, суспільне. Коли судно тоне, а вітри його перевертають, дурний перев’язує свої клунки й скриньки, і лежить на них, а обороняти судно не йде, і гадає, що себе рятує, а він сам себе губить – вчив Пьотр Скарга в 16 віці. Громадянин не заатакує державу в ім’я власних інтересів, не буде нищити її структур, не буде підривати її авторитету. Доки немає позиції пошани до спільного блага, доки громадяни не будуть вимагати такої пошани від оточення – доти важко говорити про громадянське суспільство. Звичайно, говоримо тут про ставлення до правової демократичної держави, до інституції, котра належить всім її мешканцям, а не до структури утиску, що залишається у владі особи, клану, мафії, олігархії, монополії чи адміністрації диктаторської держави і тп..

Підсумуймо : необхідним елементом громадянського суспільства є свобода і відповідальність його громадян, а також громадянська позиція й громадянськість, як колективна риса. Громадянська позиція спирається на чотирьох підвалинах :

1. Спільного усвідомлення громадянами зв’язків, що їх єднають, і взаємної відповідальності за долю кожного з членів спільноти;
2. Активності, що веде до добовільної участі у спільних діях;
3. Організації й бажання організовуватись для розв’язку спільних проблем;
4. Визнання, що спільне благо найчастіше є важливішим, ніж благо індивіда.

Громадянськість ж - це колективна самосвідомість і широко схвалене (принаймні частиною суспільства, яка найбільше спричиняється до творення громадської думки) ставлення до держави, як спільної цінності.

Очевидно, що існування чотирьох підвалин неможливе без горизонтального зв’язку, а отже між громадянами й групами громадян, а в наступну чергу між владою та суспільством.

Робота з громадськістю – це система порозуміння в суспільстві, яке охоплює суб’єкти комунікації (членів спільноти – особи та групи людей) , зміст (повідомлення) , методи (мова, загальнозрозумілі знаки) і засоби передачі інформації ( інформаційні знаряддя). Інформаційна ж політика – це окреслені процедури , які ведуть до того, щоб інформація у відповідний спосіб досягала адресатів. Інформаційну політику можуть здійснювати різноманітні суб’єкти – держава, самоуряд, підприємство, школа і тп. Інформаційна політика, здійснювана державою, означає також правне порядкування принципів роботи з громадськістю - в тоталітарній державі це означає юридичне і силове обмеження свободи комунікації і застосування інформації, як джерела панування над суспільством. В демократичній державі це означає охорону цієї свободи. Інформаційна політика стосується, таким чином, сфери свободи обміну інформацією, способу збирання і передачі інформації.

Формулювання інформаційна політика в людей, які пережили комунізм, не викликає приємних асоціацій. В ньому відчується маніпуляції та цензуру, пропаганду та індоктринацію!!!, відчується погорду до юрби, якій треба виділяти інформацію так, щоб успішно нею правити. В тоталітарній державі інформація повинна бути цілком на службі у влади, громадянин має підлягати інформаційній акції, а не використовувати інформацію. Комунікація мусить бути за означенням одностороння: влада промовляє до населення. Задум, щоб населення промовляло до влади, вважається аберрацією, придатною для пропагандного гасла. Комунікація поверхнева, поміж громадянами, є небезпечна, повинна бути обмежена до мінімуму і строго контрольована. Також є обов’язковим правило таємності всього. Це влада кожний раз вирішує, про що і яким чином проінформує суспільство.

В Польщі комуністична влада для втілення таких положень вживала багатьох знарядь. Серед них були:

• Націоналізація (а докладніше привлащення комуністичною партією) всіх ЗМІ
• Регламентування згоди на видання кожної книжки чи періодики – якщо взагалі можливим було видання чого-небудь недержавними інституціями. Регламентування означало також обмеження кількості видавництв і періодики та їх централізацію.
• Цензура кожної інформації, публікованої на довільному носії інформації. Цензура полягала у ретельній перевірці кожного слова, фрази та образу обов’язково перед опублікуванням, чи навіть співредагуванню кожної газети (цензор не тільки викреслював – також дописував те, що хотів).
• Пропаганда, якою керували центрально, що представляє в масований спосіб актуальну позицію партії та держави у всіх ЗМІ одночасно. Пропаганда,– бувало, – змінювала думку. Також тоді в масований і тоталітарний спосіб представляла свою нову позицію.
• Новомова – специфічна мова комуністичної влади, мова не інформації, а маніпуляції. В новомові завжди емоції були важливішими від інформації – кожне повідомлення, яке подавалось до громадської уваги, мусіла мати наданий зверху знак якості (тому в одних країнах проти уряду виступали героїчні борці, а в інших бандитські заколотники). Той знак якості був , - і це характерно для новомови, - встановлюваний безапеляційно і так само безапеляційно змінюваний.
• Плекання своєрідного лікнепу. Громадянин мусів вміти читати настільки, щоб прочитати пропагандну листівку, і писати настільки, щоб написати донос.
• Терор, який суворо карав всілякі порушення інформаційної монополії держави. Завданням терору було теж встановлення бар’єрів в поверхневій комунікації, поміж людьми, – потрібно було боятися наступників Павлика Морозова. Добре пам’ятаю слова мого батька, який застерігав мене, щоб , не дай Бог, я ніколи не питав у школі про Катинь, бо його за це можуть вигнати з роботи, а може трапитись з ним і щось гірше.

Ровоту з громадськістю в демократичному супільстві описують найкраще два формулювання : відкритість і свобода слова.

Відкритість означає, що громадянин має право знати все, що робить, чи збирається робити, влада на кожному щаблі – державному, регіональному чи локальному. На практиці відкритість означає не тільки обов’язок надання відповіді громадянам (чи журналістам, що їх представляють) відповіді на всі запитання, пов’язані з її діями. Влада повинна додатково забезпечити організаційно реалізацію цієї відкритості. Наприклад: відповідні положення визначають в Польщі обов’язок подання до загального відома найважливішого документу кожної влади, а саме бюджету. Жоден злотий з державних коштів не може бути витрачений поза цим бюджетом, бюджет не може бути таємницею, а влада мусить його опублікувати. Відкритість дій влади з цілком зрозумілих причин мусить бути часом обмежена – буває ж військова таємниця, буває таємниця переговорів перед їх закінченням, буває торгова таємниця, оскільки влада є часом суб’єктом економічного життя. Все ж, якщо відкритість є правилом, то кожне її обмеження мусить впроваджуватися законодавчо. Це означає, що в діях влади відкрите все, чого закони не визначають, як таємне.

Принцип відкритостів демократичній державі діє тільки в один бік. Громадянин має право знати все про владу, але влада не має права знати всього про громадянина. Його право на приватність є також одним з прав людини. Кожне обмеження цього права може відбутися тільки тоді, коли воно спирається на конкретні закони, і в наслідку юридичного рішення відповідних судових органів. Тільки вони можуть дозволити встановлення підслуховуючих приладів в домі громадянина - і то лиш тоді, коли проти нього ведеться судовий процес, коли його підозрюють в скоєнні злочину, а причини для підозри настільки недвозначні, що для блага інших громадян його право на приватність мусить бути обмеженим.

Право громадян на відкритість в першу чергу реалізується через забезпечення свободи діяльності преси та інших ЗМІ. Очевидно, що окремий громадянин не буде ходити по установах і випитувати високих чиновників про справи, пов’язані з виконуванням їх службових функцій. Не було б це ані можливим, ані практичним. В його імені до чиновника йде журналіст, а демократичний закон про пресу не дозволяє чиновникові відмовити в інформації, про яку питає журналіст. Хіба що інший, вищий закон вирішує, що обговорювані питання виключені з принципу відкритості. Наприклад, чиновник не має права надавати журналістові інформацію про приватні справи громадян, про які знає в зв’язку з посадою, яку обіймає.

Свобода преси і мас-медіа – наріжний камінь в здійсненні принципа свободи слова. Наскільки в організованому тоталітарною державою суспільстві преса служить передусім для впливу влади на суспільство, настільки в громадянському суспільстві преса служить передусім для порозуміння громадян між собою. Характерно, як швидко вмерли у зародку всі ідеї локальних властей, щоб творити власні, самоврядні пресові органи і за їхнім посередництвом інформувати про свою діяльність мешканців гміни. Найчастіше швидко з’ясовувалось, що гроші були викинуті без сенсу, бо люди просто не хочуть читати урядову інформацію, а бажають дивитись на діяльність гміни очами незалежної преси. Тому закінчувалось викупівлею сторінок в локальній пресі, незалежній від влади.

Виявилося однак, що міфом і наївною мрією є повна незалежність преси. Преса залежить від того, хто власник і хто дає гроші. Буває, що в спосіб менш чи більш відкритий політичні угрупування підпорядковують собі мас-медіа, знаючи, наскільки важливою є формування громадської думки перед наступними виборами. В даній ситуації порятунком для громадян є розмаїтість преси—кожен може вибрати собі для читання газету, котра описує світ з позиції, яка найближча його точці зору. Проте проблема зростає, коли все більша кількість громадян віддає перевагу телебаченню, як джерелу інформації про світ. Телебачення - дуже дорогий ЗМІ, і в силу обставин не кожній точці зору доступна власна телестанція . Техніки інформування розвиваються , однак, зі швидкістю лавини. Сателітарне й кабельне ТБ, як також інтернет – це засоби роботи з громадськістю, які ще повністю не розкрили свої можливості. Ми не знаємо також всіх наслідків їх входу в громадське життя.

Свобода слова - це не тільки свобода ЗМІ , це також свобода об’єднання в організації, свобода створення політичних партій, свобода зібрань , економічна свобода і свобода створення фірм і кооперативних спілок. ЗМІ є одним з найважливіших місць, де відбуваються розмови поміж громадянами, що належать до цих структур. Різних рівнів влада є тільки одним з багатьох учасників розмови, а виконування нею службових обов’язків однією з багатьох тем . Можна додати, що чим менше в пресі повідомлень про дії влади, тим, власне, краще, бо значить, що все в порядку, влада робить, що до неї належить, і тому не викликає зацікавлення з боку преси. В демократичній журналістиці зобов’язує досить суперечливий принцип: не новиною є інформація, що пес вкусив людину, новиною була б інформація, що людина вкусила пса. За цим принципом не є новиною інформація про те, що політики добре виконують свої обов’язки. Слід в цьому місці додати, що в польській пресі пишеться про політиків досить багато.

Отож свобода слова, свобода громадського пошуку згоди є принципом і одним з основних законів демократичної держави – влада зобов’язана цього закону дотримуватись і створювати структури та закони, які забезпечать виконання цього принципа на практиці. Проте це не означає, що в демократичному суспільстві иемає проблем з комунікацією. Сам принцип свободи слова справляє великі клопоти. Чи , наприклад, він означає, що кожний в кожній ситуації може говорити , що йому подобається? Ця проблема була в Польщі сформульована папою Іваном Павлом ІІ , як протиставлення свободи слова і свободи мовлення. Свобода мовлення означає, що я можу сказати все , не рахуючись з наслідками своєї балаканини, - особливо наслідками для інших людей та суспільства. Свобода слова – це щось набагато більше, ніж свобода балаканини всього, що принесе на язик слина. Це також відповідальність за проказане слово – особливо за те, яке за посередництвом преси збільшене в багато разів. Ці міркування будуть продовжені в розділі Свобода комунікації та її межі.

Після 1989 року в Польщі з’явилось переконання, що інформаційна політика, особливо та, яку здійснювала влада кожного рівня, є чимось невідповідним, занадто близьким до тоталітарних методів маніпуляції інформацією. Перший демократичний прес-секретар уряду ПР клявся, що уряд не веде жодної інформаційної політики. Однак швидко виявилося, що така реакція на комуністичне минуле не веде в хорошому напрямку. Виявилось, що відмова від свідомої інформаційної політики шалено утруднює введення демократичних реформ, тому що їхньою суттю є постійна співпраця з громадянами, яка спирається на діалог.

Першим і основним елементом цієї політики з боку державної влади було рішуче зречення комуністичних принципів панування над інформацією –тому відмовились від превентивної цензури, було створено умови для повної свободи видання преси, усталено умови надання концесії на електронні ЗМІ, яка залежала передусім від місця в трансляційному просторі. З того моменту інформацією мав керувати ринок : якщо існують люди, готові заплатити за те, що ти напишеш і видаш – пиши і видавай. Набагато важче було відмовитися від новомови – передусім з огляду на звички самих журналістів. Класичні елементи новомови залишаються по сьогоднішній день, зрештою, вони присутні в друкованих працях у найбільш демократичних суспільствах. Тільки не підлягають вже рішенням властей, а принципам політичної коректності.

На черговий елемент нової інформаційної політики з боку держави треба було трохи почекати. Не відразу влада визнала, що може без шкоди для держави відмовитись від власних засобів роботи з громадськістю і довірити завдання інформувати про державні справи незалежним ЗМІ. Найшвидше визволилась преса – з традиційно урядовою газетою “Жечпосполіта” на чолі. Виявилось, що це не зашкодило ані їй, ані уряду. Газета залишилась лояльним щоденним часописом, який водночас охоче читали еліти. Державне радіо після довгих перипетій відокремилось від державного ТБ і поділилось на кільканадцять регіональних та одну загальнопольську спілки. Керівництво спілок цілком незалежне від державної влади, що однак не означає, що вони перебувають поза політичним натиском. Особливо гостра боротьба відбувалася (і відбувається) за державне ТБ. Поступово з’ясувалось, що конкуренція з приватними станціями й нове законодавство спричинили, що телебачення стало незалежним від державної влади, але міцно пов’язаним з домінуючими політичними силами.

В перший період після 90-го року незалежні ЗМІ вважали, що єдина чесна інформація про дії влади - це вказання на її помилки. Було визнано, що “четверта влада” служить для того, щоб контролювати інші влади. Отож ЗМІ були наповнені інформацією про те, як погано діють почергові “постсолідарні” уряди. Це була певним чином реакція на заборону критики з попередніх періодів. Був це теж ,напевно, ефект підбору журналістів ,котрі значною мірою походили ще з минулих часів.

Після реформи самоурядів треба було посилено переконувати гмінну владу, щоб захотіла розпочати хоч якусь інформаційну політику. Багато самоурядовців скромно й наївно вважали, що будуть чесно працювати в самоуряді і хай вчинки , а не слова й пропаганда свідчать про них перед електоратом. Тож було потрібно розпочати активну працю, яка б заохочувала розпочати інформаційну політику в гмінах. Заохочувальні аргументи для розпочинання такої праці були наступні :

• Відповідна інформація сприяє інтеграції та активності гмінної спільноти , а всередині адміністрації – інтеграціїї команди самоурядовців; інтеграція суспільства видається чимсь цілком ключовим в реформі органів самоврядування. В принципі, для того й трансформується устрій, щоб творити зінтегровані локальні спільноти, щоб ніхто не був сам, щоб ніхто не почувався виключеним з життя, непотрібним.
• Відповідна інформаційна політика позитивно впливає на стабільність влади органів самоврядування – верифікація влади після закінчення строку її повноважень є фундаментальним принципом демократії. Без цього демократія швидко перетворилася б у диктатуру. Формулювання, яке твердить, що кожна влада деморалізує, а влада абсолютна деморалізує абсолютно, стало б вірним. Однак , з іншого боку, цілковитий обмін самоурядовців щочотири роки погано впливає на систематичність дій. Відповідна інформаційна політика сприяє стабільності влади.
• За дієвої інформації чіткіше й швидше обслуговуються відвідувачі адміністрації гміни – і це почавши з того, що відвідувачі без зайвої мороки потрапляють до компетентного чиновника, що будуть підготовані до його додаткових запитань, що приносять відповідні документи. Як наслідок, зросте психічний комфорт співпраці обох сторін, а зменшаться кошти на виконання завдань гміни. Дієва інформація стосується, певна річ, не тільки відвідувачів – також працівник адміністрації, належно злагодженою внутрішньо, працює чіткіше та охочіше.
• Чітка система аналізу інформації, яка надходить від мешканців гміни (теж : від відвідувачів конретного відділу) дозволяє з випередженням приготуватись до проблем – інформаційна система це, звичайно, не тільки інформування інших, це також збір інформації для себе. Знаючи ставлення мешканців до певних проблем, можна добре вибрати способи їх розв’язку. Хороша інформаційна система дозволяє з великою вірогідністю передбачити суспільні реакції, запропонувати розв’язок раніше, ніж виникне конфлікт, швидше вийти з неминучої часом кризи.
• Гміна, яка добре інформує про себе, має шанс знайти хороших партнерів для співпраці – добре відомо, що без розумного партнерства з іншими гмінами, без залучення інвесторів, без довіри в банках – гміна не має шансів на довгостроковий успіх.

Зараз нікого не потрібно переконувати, щоб взявся за інформаційну політику. Про необхідність її застосування знає влада всіх рівнів, представники фірм, політики та бізнесмени.

Що таке повідомлення? Що з ним відбувається під час інформаційної акції? Уявимо, що стоїмо під прегарним деревом. Чудова крона, створена сонцем гра світла й мокре від роси листя, ніжний шум вітру , співаючий у вітті птах. Це все для мене інформація -вона стане повідомленням, коли захочу комусь її передати. Починається складний процес створення й передачі повідомлення, а водночас й інформаційних перешкод. Спочатку я думаю, що хочу про це дерево сказати , як його назву, з чим порівняю, які вживатиму слова. Інформація про дерево починає маліти, бо ж не все можу й є здатним зауважити, не все здолаю подати ,– навіть подумки, – в словах. Як, наприклад, називається цей вид дерева? Що за птах там співає? Як описати той ніжний шум, той повів, який відчуває обличчя? Переводжу тоді об’єктивне дерево в своє суб’єктивне і спрощене уявлення дерева , в свою індивідуальну культуру й чуттєвість , що велить мені одні речі зауважувати, а інші пропускати. Бо ж інакше подивлюсь як художник, інакше як поет, інакше як технолог деревини, лісник, біолог, солдат.

Тепер починаю говорити (писати, малювати, жестикулювати) – повідомлення перестає бути млистим уявленням, в якому ще маю надію помістити все те, що бачу і чую. Воно стає справжнім повідомленням – набором слів, знаків , жестів. Багата перед цим думка зменшується, змінена на слова жорсткі, повільні, безпорадні. Багато з образу, який запам’ятався , кудись зникає, примушений до розповіді я втрачаю багато деталей. На мене впливає мить, коли говорю, надихає або обмежує оточення, ступінь зацікавлення слухачів та їхня реакція, моє самопочуття.

Потім моє повідомлення про дерево біжить крізь простір. Може я розповідав тихо, може голосно, може хтось поруч розказує анекдот, може гудить газонокосилка? Може під час розповіді я зробив відступ, який не має з деревом нічого спільного? Знову частина повідомлення, яке передаю, пропадає, загублюється, не доходить до адресатів. А може розмовляю по телефону , тоді ,– не згадуючи про тріск у трубці, – не маю змоги підсилити слова мімікою обличчя, жестикуляцією. Знову частина повідомлення втрачається,частина перекручується. Чи може, я описую дерево в листі до друга. Роблю це найстаранніше, як умію, але як в писаному тексті передати так важливу інтонацію, голоси? Знову частина мого дерева відмирає.

Проте частина все ж доходить до адресата – він слухає мої слова. Але слухає, це ще не означає, що чує. Бо ж він може бути неуважним, його може боліти зуб, може думати про домашні клопоти, про очікуваний екзамен. Знову марніє моє вихідне дерево.

Щось все ж мій слухач чує, якісь слова доходять. Але чує – це ще не означає, що засвоює мої слова, що хоче їх сприйняти. Бо мої душевні звірення про красу дерева можуть його зовсім не обходити. Інша справа, якби я щось згадав про вартість тертиці, може б він зацікавився, але краса? Чує, знає, що говорю про дерево, але пускає мої слова повз вуха, відкидає повідомлення, бо воно йому непотрібне. Мене ж вводить в облуду, оскільки добре ставиться до мене і ввічливо киває головою.

Але навіть коли він засвоює, коли його цікавлять мої слова, це не означає, що розуміє їх так само, як я. Він бачив багато дерев – тому накладає мою розповідь на свій досвід. Коли я кажу, що це каштан, то розповідаю про конкретне дерево, котре я бачив. Він очима душі бачить якесь своє дерево, яке колись бачив. І це не той самий каштан! Це не той самий колір, не той самий шум вітру, спів птаха. Інформація знову дуже зменшилась і змінилась. А скільки він з цього запам’ятає? Це ж не його переживання, не він був зворушений.

Так відбувається з кожним повідомленням в інформаційному просторі , навіть в найпростіших ситуаціях, як з цим деревом. Уявимо собі, що повідомленням для передачі є не шумливе дерево з птахом в вітті, а позиція одного з політичних угрупувань гмінних депутатів у справі створення комісії для перевірки обгрунтованості витрати мером коштів на будову фонтана на ринку. Виникає підозра в корупції, але ніхто не хоче це голосно сказати, зрештою, немає певності. Потрібно теж розуміти, що рідко буває, щоб повідомлення йшло від особи, що його подає, до адресата без посередників. Інформація поміж першим та другим посередником зазнає перекручень, або навіть щезає, як в дитячій грі у “глухий телефон” . Додамо до цього, що часом існує сильна спокуса навмисного перекручення інформації, бо ж кожний веде свою маленьку інформаційну політику.

Неможливо цілком уникнути зникнення чи перекручення повідомлення. Знаю, що якщо я про подію тільки чув, і то від особи, котра не була на місці події – то не можу настоювати на своїх уявленнях. Вони можуть бути дуже далекими від правди. З іншого боку, навіть перебуваючи на місці події, будучи свідком,- наприклад, страйків “Солідарності” 1980 року на верфі в Щеціні, - я перебуваю тільки в одному місці й часі. Мої знання збагатяться, якщо порозмовляю з іншими людьми, які були в інших місцях. Отож, добре знати комунікаційний процес і закони, які ним керують.

Кожний процес передачі інформації складається з ряду елементів, кожний з яких має вплив на кінцеву якість інформаційного процесу. Кожний учасник процесу передачі інформації співвирішує чи партнери дійдуть остаточної згоди, чи читач газети отримає чітку інформацію, чи співробітники добре виконають поставлене завдання, чи адресат повідомлення прийме розумне рішення. Проаналізуємо ті елементи, які можуть процес передачі інформації покращити чи зробити неефективним. Прикладом, якого вживатимемо, буде одна з переломних подій з найновішої історії Польщі – підписання угод між страйкуючими робітниками і владою ПНР в Щеціні, 30 серпня 1980 року. Один з учасників тієї події розповідає про неї своїм приятелям в іншому місці...

Кожна людина має інше уявлення про предмет інформації, інші спостережливість, вміння відбору матеріалу, впорядкування й розповіді своєю мовою. Вона має теж іншу потребу інформування про те , що бачила та чула, іншу позицію стосовно події й іншу потребу казання правди. В прикладі з часів “Солідарності” , який розглядаємо, панувало одне правило : “Преса бреше”, тобто, якщо інформація про страйк подавалась в офіційній пресі, то їй не вірили. Натомість, якщо про це розповідав робітник верфі чи самвидатівська газетка – вірилось досить некритично.

В нашому випадку очевидець – це особа з вищою гуманітарною освітою, який кілька років читав в опозиційних колах лекції з історії польського народу. Його сильними сторонами є спостережливість, вміння критично аналізувати побачене і впорядкований спосіб розповіді. Він був присутнім в залі, як голова страйкового комітету одного з підприємств. Отож, він мав можливість безпосередньо спостерігати за подією. Його слабкі сторони – це, з одного боку, незнайомість робітничого середовища, а, з іншого, партійного апарату, а також неприсутність при переговорах, які вже тривали багато днів. В самому залі він був досить далеко від столу, за яким все відбувалось. Тому не міг докладно бачити , що творилось, але досконало відчував атмосферу. Емоційно інформатор був безсумнівно на боці страйкуючих, що, звичайно, впливало на однобокість інформації.

Інформаційний факт – це подія, предмет, погляд і тд, про які хтось хоче поінформувати інших. Те, що відбулась зустріч, не є інформаційним фактом, поки з якогось приводу про це не потрібно когось поінформувати. Бажання когось поінформувати служить приводом для відбору інформаційного матеріалу , оскільки хочемо поінформувати про події з певною метою і з певного приводу. Свідомість того, що інформаційний факт не тотожній події надзвичайно істотна. Бо ніколи невідомо, чи спостерігач звертає увагу на те, що в події нйважливіше для особи, якій призначається інформація.

В їдальні щецінської верфі щоденно відбувалися найрізноманітніші зустрічі, проте саме ця одна зустріч мала стати темою особливих розповідей. Приводом цього було підписання угод й перемога страйкуючих робітників. Всіляке спостереження концентрувалось тому на всьому, що стосувалось підписання. Спостерігач не зауважив всього спорядження в залі, концентруючись на нетипових або різко впадаючих у вічі деталях – таких, як відсутність хреста на стіні й погруддя Леніна, яке стояло збоку. Великий зал був повен людей, проте увага кожного спостерігача – також нашого очевидця – була сконцентрована на столі президії. На висловлюваннях людей, підписуючих угоди, на їх реакції та міміці. Особливу зацікавленість викликали висловлення з боку робітників і міміка урядової сторони. Тому що вони були незвичні – ось робітники говорять слова, які були доти відсутні в громадському житті, а можновладці насилу намагаються приховати незадоволення від поразки.

Повідомлення – це вибраний і відповідно впорядкований інформаційний матеріал, який, – згідно волі особи, що його подає, – повинен бути переданий адресату чи адресатам. Чітке повідомлення повинно відповідати на п’ять класичних запмтань: Хто? Що? Де? Коли? Яким чином? Отож, повідомлення могло б виглядати так:

Силою такого повідомлення є його лапідарність – воно висловлює кількома словами те, що найважливіше. Така лапідарність дозволяє уникнути упередженості – повідомлення є об’єктивним. Його слабкістю стає крайнє спрощення – очевидним чином не містить причин, наслідків, емоцій в залі, всіх елементів, котрі міг побачити, почути й відчути очевидець. Наш очевидець з певністю підкреслить в свому повідомленні перемогу над комуністами : ось вперше “народна” влада поступилася народу! Тому буде підкреслювати все, що свідчить в події про перемогу страйкарів. Інакше представник другої сторони – голосно підкреслить, що тут немає переможців й переможених, а сам потай шукатиме формулювань, які б применшували значення суті підписаних угод.

Інформаційний шум – це різноманітні повідомлення від певної особи чи з оточення, які не тільки не містять повідомлення, що відповідає меті передачі, але й заглушають чи закривають справжній зміст. Інформаційним шумом може бути й різноманітна візуальна інформація, яка відволікає увагу. Інформаційний шум – це не самі перешкоди, що виникають з галасу, навмисного глушення і тп, а отже з факторів, які не становлять інформації. Інформаційний шум – це також інформація, тільки така, що в даній ситуації зайва, відволікаюча від сприйняття і зрозуміння основного повідомлення.

В інформації нашого очевидця знайшли місце багато елементів, які слідують з його надзвичайно ейфорійного ставлення до нової ситуації – ейфорія закриває собою важкі, викликаючі непокій аспекти події. Бо ж комунізм не був переможеним, сила страйкарів не була настільки великою! В свою чергу, в новинах офіційної преси давалось багато коментарів в формі повідомлення – вони мали приховати масштаб успіху робітників.

Мова передачі – це спосіб передачі змісту повідомлення, який сладається з різноманітних знаків, таких як слова, речення, образи, жести, міміка, інтонація і тп. Мовою звичайно вважається тільки спосіб порозуміння за допомогою слів та речень . Виявляється натомість, що в звичайних міжлюдських контактах важливішими за сам добір слів бувають інтонація, жести й міміка..

Наш очевидець був зобов’язаний розповісти про події в щецінській верфі за допомогою простої мови, діаметрально відмінної від офіційної новомови. Одним з основних способів фальшування дійсності за посередництвом мови був такий підбір слів, які б швидше творили дійсність, аніж її описували. Те , що офіційна преса називала страйки “перервами в роботі” ( не могли ж робітники страйкувати проти робітничої партії! ) , що страйкуючі робітники це “антисоціальні елементи” – це були знаки, зрозумілі всім.

Емоції – це відчуття, що супроводжують подачу і прийом повідомлення в процесі передачі інформації. Емоції можуть бути пов’язані зі змістом й метою повідомлення, але теж можуть не мати з ними жодного зв’язку. Кожне повідомлення містить емоції – людина ж бо не позбавлена їх ніколи. Емоції, почуття самі в собі є повідомленням, але можуть також бути інформаційним шумом. Емоції – наприклад, хвилювання , - можуть також унеможливити передачу інформації.

В розповідях про страйки природніми емоціями був страх перед наслідками – десять років раніше на вулицях міста лилась кров протестуючих робітників. Домінувала все ж надія, просто-таки ейфорія – оце знову народжується шанс на свободу. Також в цьому тоні точилась розповідь очевидця - ця ейфорія могла перекручувати образ і дійсно перекручувала, легковажачи силу противника.

Етика – це система цінностей, яка приймається учасниками інформаційного процесу (передусім відношення до правди) , а також рівень довіри до дотримання партнером розмои цієї системи. Для сприймання повідомлення надзвичайно важливе знання особи, що його подає – чи це правдива людина? З іншого боку.людина, яку неодноразово обманювали, має схильність не вірити нікому.

Знаряддям передачі інформації є технічний засіб, за допомогою якого інформація переходить від особи, що її подає, до адресата. Це може бути лист, телефонна лінія, газета, інформаційне табло, інтернет, радіо, ТБ і тп. Кожен з засобів має свої плюси й мінуси - тому для найдієвішої передачі інформації найкраще застосовувати сукупно кілька засобів. Інформація телефоном дає перевагу свіжості й швидкості, дозволяє теж двосторонній обмін інформацією, питання й відповіді – проте є нетривкою, після завершення розмови інформація залишається лише в пам’яті її учасників. Поштовий лист не має переваги свіжості, але ,написаний в спокійній обстановці, допомагає передати те, що справді найважливіше, а не тільки поточні справи, які найбільше впадають у вічі. Адресат може перечитувати його багаторазово, навіть по роках.

В нашому прикладі засобом був телефон, яким очевидець передавав новини друзям. Телефон був не зовсім справним,до того ж часто прослуховувався, що спричиняло, що співрозмовники намагались вживати специфічний код, котрий, згідно їх намірам, мав ускладнити підслуховуючому розуміння розмови.

Це особа, що виступає посередником між тим, хто подає повідомлення,й адресатом, в процесі передачі інформації. За професією таким посередником є журналіст чи прес-секретар. Очевидно, що посередник спочатку приймає інформацію, а потім її подає. Утворюється, отож, своєрідний інформаційний ланцюжок. В кожній ланці цього ланцюжка інформація в якійсь мірі зазнає перекручень. Нечасто трапляється, щоб інформатор мав всю інформацію “з перших рук” , найчастіше частину бачить й переживає сам, частину чує – разом з відгуками – від інших осіб. Повідомлення, що він подає, це сума власних спостережень , інформації та думок інших осіб.

Розповідаючий по телефону свідок підписання угод розрізняв це. Так будував повідомлення, щоб слухачі знали, що бачив сам, що прочитав чи почув, знає теж вжерела своєї інформації.

Адресат – це людина, котрій призначається повідомлення. Кожен з адресатів має інші пізнання про предмет інформації, іншу здатність сприйняття та селекції матеріалу, його впорядкування й перетворення у власний досвід. Кожен теж має свій світ цінностей, котрий дозволяє оцінити описувані події і досвід, що дозволяє перевести отриману інформацію в корисні для себе дії, в надію чи страх. Ці передумови змінні. Інакше сприймає повідомлення людина змучена, інакше розслаблена, зацікавлена новиною або їй від неї нудно, приязно чи вороже наставлена до інформатора. Вибір відповідного моменту передачі інформації – завдання для особи, що її подає.

В серпні 1980 інформаційний голод про події на Узбережжі був величезний. Кожен інформатор міг сподіватись на велику концентрацію й , найчастіше, велику доброзичливість. Народжувалася солідарність.

Процес передачі інформації відбувається поетапно. На першому етапі особа, що подає повідомлення, спостерігає якусь дійсність (спостереження). В ході спостереження багато свідомо оминає чи несвідомо втрачає (етап селекції) . Потім вона кодує повідомлення, таким чином якась дійсність, що складається з слів, знаків, образів, почуттів, змін, руху і тп, перетворюються на слова і знаки, які можна переносити в часі й просторі. Вислане повідомлення (етап перетікання інформації) натрапляє на перешкоди , заглушується, доповнений інформацією, що змінює його зміст й спрямованість, чи просто шумами, що не мають жодного зв’язку із змістом інформації (інформаційні перешкоди і шуми). Повідомлення досягає адресата й починається етап декодування, тобто, перетворення на мову знаків, образів і почуттів цієї людини. Його можливості розуміння можуть бути величезні або цілком маленькі, мова того, хто подає повідомлення, може бути для нього цілком зрозумулою або ні, він може хотіти зрозуміти або бути цілком не зацікавленим, може вірити особі, що подає повідомлення, або бути впевненим в її схильності до брехні. Образ, який виникає в уяві адресата (етап прийому повідомлення) назагал дуже відрізняється від оригіналу. Незважаючи на це, найчастіше адресат глибоко переконаний в вірності свого сприйняття і в тому, що сприйнятий образ в ста відсотках тотожній з поданим.

Мала дитина питає : ”Що це?” , вказуючи на нову покупку в кухні й отримує відповідь, що це"мікрохвильова піч". Це, звичайно, нічого ій не говорить, але з інтонації й міміки знає, що це хороший та корисний предмет, а мама з нього радіє. І це найважливіше. Хоч прозвучало слово, вся інформація була передана без слів. В інформаційному процесі розрізняють три основних інформаційних канали :

• Вербальний канал (те, як говорю – те, що чую) – складається з проказаних слів та речень, а також граматичної правильності мовлення;
• Вокальний канал (те, як говорю – те, як чую) – вступає в гру голосова інтонація, напруження (голосно – тихо), тон голосу, швидкість й ритм мовлення, свобода мовлення й паралінгвістичні звуки (зітхання, сміх, зойки, бурчання і тп) ;
• Візуальний канал (те, що показую – те, що бачу) – а отже жестикуляція, позиція тіла під час розмови, міміка обличчя, зовнішній вигляд й одяг, погляди та обмін ними із співрозмовником, дотик і фізичний контакт, дистанція між співрозмовниками, вигляд оточення і організація розмовного середовища.

Те, що вербальний і візуальний канали важливі зрозуміти легко. Наскільки важливим буває в розмові вокальний канал, показує, хоч би, старий як світ анекдот про поганий інтонаційний наголос у промові. Уявімо, що в зал засідань міської ради вбігає захеканий громадянин і вигукує : ” Панове худоба! Здихає мер! Забороняє їсти це м”ясо!” Інтонація – тут виражена пунктуацією – вказує на те, що схвильований представник електорату виступає проти людожерства, особливо, якби жертвами мали стати найвищі самоурядовці. Справа, однак, з’ясовується, коли, заспокоївшись ( це нелегко, зрештою, хвороба скажених корів це не жарт), громадянин впорядковує інформацію : ” Панове! Худоба здихає! Мер забороняє їсти це м”ясо!”

Як видно, в кожному повідомленні зі слів (вербальному) містяться невербальні елементи (вокальні, візуальні) – й найчастіше саме вони вирішують про успіх чи невдачу комунікативної акції. Дають теж змогу подавти і сприймати повідомлення на різних рівнях одночасно. Найчастіше це чотири рівні :

• Рівень змісту - тобто саме те, що особа, яка подає повідомлення, говорить словами, що показує на таблицях і графіках, що роздає в матеріалах.
• Рівень автопрезентації – тобто те, що – в спосіб більш чи менш свідомий – говорить про своє ставлення до справи, про емоції, які в зв’язку з цим відчуває, про свою схвильованість чи розслабленість.
• Рівень взаємних стосунків – тобто все те, що – найчастіше без слів – скаже про своє ставлення до слухачів, про те, чи їх любить, чи не терпить, цінує чи легковажить. Своєю поставою покаже теж, що думає про ставлення слухачів до себе, про свої побоювання і підозри на цю тему.
• Рівень звернення – котрий з’явиться, навіть якщо ані словом не скаже про свої очікування. Звертання буде в тоні голосу, в поставі, в погляді, поведінці.

Сприйняття інформації на різних рівнях можна проілюструвати наступним прикладом : до інспектора відділу освіти адміністрації гміни, відповідального за ремонт початкових шкіл, одного дня заходить директор школи №12 і каже : ” Пане інспекторе, сьогодні вже 24 вересня! ” Повідомлення здається простим – чому ж тоді чиновник починає нервувати, а навіть панікувати? Позаяк ця проста інформація несе у собінаступний зміст : ще перед канікулами інспектор обіцяв директорові, що до кінця липня відвідає його школу й підготує рішення в справі призначення коштів на ремонт даху спортзалу. Просту інформацію директор подає відразу на чотирьох рівнях:

В словах з’явилася лише проста інформація про дату – решту інспектор мусить розшифрувати на підставі поведінки (жести, міміка, тон голосу) директора й на основі своїх припущень та отриманого раніше досвіду. Отож, розшифровує більш-менш так:

Прошу звернути увагу, що сприйняття висловлення не обов’язково збігається з намірами директора – особливо на рівнях 3 і 4. Більше того, свою власну відповідь інспектор (адресат повідомлення) будує на підставі власної інтерпретації - не на фактичній передачі інформації. І знов тільки частина передачі інформації втілена в словах – решта без слів. Ось реакція інспектора:

І вже маємо конфлікт – а в словах була тільки проста інформація про дату.

Комунікативна акція може бути проста (читаю лекцію, інформую товариша, пишу статтю, роблю рекламний буклет) чи складна (веду виборчу кампанію, реалізую в школі дидактичну програму, відповідаю за PR фірми). В будь-якому випадку її стосуються принципи, скорочено представлені в попередньому розділі. Як протидіяти комунікативним труднощам? Немає чудових рецептів, але завжди можна щось зробити, щоб покращити свою комунікативність. Порада, яку хочу дати в цьому розділі, спирається на пропозиції впорядкування кожної комунікативної (інформаційної) акції навколо семи питань : хто? до кого? з якою метою? що? як? де? коли? Приклади в цій частині візьмемо з польської самоурядової дійсності.

Пропоную придивитись цим питанням на конкретному прикладі, пов’язаним з комунікативними проблемами територіального самоуряду. Ось опис конкретної ситуації:

Вищевказані запитання придатні для приготування будь-якої – складної чи простої – інформаційної акції. В наступному розділі побачимо їхню придатність при співпраці громадської організації з засобами роботи з громадськістю.

Одним з істотних елементів громадянського суспільства є позаурядові організації. Щоб діяти та існувати – вони повинні бути відомими, повинні витворити свій позитивний образ в суспільній свідомості. Припустимо, що в правлінні товариства, яке бореться з наркоманією, відповідаємо за те, як діяльність організації бачать люди, котрим вона адресована, а також навколишня спільнота. Ефект нашої інформаційної діяльності може бути вирішальним для успіху всіх статутних дій. Тому обов’язково треба подбати про творення належного образу організації і її дій. Треба подбати про public relations. Це англіцське визначення робить кар’єру в посткомуністияних державах – проте залишилось не перекладеним. На мою думку, найкраще його суть передає формулювання промоція репутації, воно має теж скорочення PR, хоч звучить фатально.

В public relations йдеться про те, щоб за допомогою інформаційних та промоційних дій, які добре плануються та систематично виконуються, отримати суспільні апробацію і підтримку для своїх намірів. Тому треба уточнити цілі, визначити завдання, почати дії.

Загалом цілі public relations зводяться до :

• Побудова популярності команди, яку складаємо, самих дій організації та ідеї, котрій служимо (тож нехай якнайбільше осіб знає, що ми організація,яка протидіє наркоманії і допомагає бажаючим порвати із шкідливою звичкою) ;
• Здобуття зрозуміння для цілей та способу дій організації (хай розуміють, що протидія наркоманії супільно необхідна, що наркомани також повинні мати свій шанс, що явище наркоманії може якимсь чином торкнутись кожного, якщо буде посилюватись, що методи, які ми застосовуєм, справді дієві);
• Здобуття симпатії, яка могла б перетворитись у доброзичливість і підтримку (хай почуття симпатії і вдячності за те, що хтось займається цією справою, перероджується у жертовність);
• Здобуття довіри (яка в мінімальній формі дозволить уникнути спротиву локальних спільнот тоді, коли захочемо розташувати в околиці притулок для наркоманів, а в максимальній формі дозволить здобути нових, безкорисливих співпрацівників).

Отож, завдання виразні і конкретні:

• Необхідність старанного аналізу груп адресатів, до яких хочем дійти з інформацією й викликати довірк до нашої діяльності;
• Необхідність опрацювання стратегії інформування спільноти; вона повинна складатись з наступних етапів:

• Визначення цілей
• Визначення груп адресатів
• Аналіз груп адресатів
• Опрацювання головної думки інформації
• Вибір форм передачі інформації і способів розповсюдження
• Аналіз відгуку суспільства – в результаті цього аналізу належить неодноразово вертатись до першого етапу і знову перевірити цілі, групи адресатів і тд.

• Необхідність роблення постійної самооцінки своєї форми і свого образу в суспільстві , особливо в очах адресатів дій, спонсорів і осіб, які можуть допомогти чи зашкодити ефективним діям організації.

Дії завжди залежать від раніше поставлених цілей і завдань. Найчастіше це:

• Співпраця з ЗМІ в широкому розумінні
• Підключення до власних дій журналістів
• Інформаційні кампанії з використанням медіальних та немедіальних засобів
• Контроль інформації про нас і справи, які є полем нашої діяльності – серед цього також аналіз зворотньої інформації, що напливає до нас від адресатів наших дій
• Безпосередній контакт з адресатами дій.

Варто підкреслити, що творення public relations це щось інше, ніж відома нам здавна пропаганда, навіть якщо послуговується часом схожими техніками. Бо в цій останній є багато з шахрайства і маніпуляції : в ній йдеться про те, щоб інформація приховала та замінила дійсність, а принаймні перекрутила її з користю для організатора пропагандної акції. В діях, що створюють громадянські позицію і думку в демократичній системі, приймається інформування об’єктивне і всестороннє, в спільному інтересі плюралістичного суспільства.

Читач,який дочитає до цього місця,можливо скаже : ”Гаразд, це важлива й важка справа, те ціле public relations . Треба тоді призначити прес-секратаря, навіть створити команду і хай діють”. Це помилка! Зрештою, яка робиться дуже часто. В адміністраціях буває навіть так, що окрім шефа і прес-секретаря ніхто не має права надавати інформації пресі! Наслідок такий, що й так кожен надає інформацію, хоча не вміє, не знає, як це зробити, робить грунтовні помилки, і вже зовсім не узгоджується з цілим інформаційної політики інституції – він цієї політики просто не знає. Звичайно, що в добре діючій організації повинні бути люди, які безпосередньо відповідають за інформацію і промоцію. Але остаточно образ організації в суспільстві творять всі її члени і всі повинні це робити цілком компетентно. Творення public relations - групова праця. Тому завдання особи, яка відповідає за інформацію, в значній мірі повинно полягати в навчанні співпрацівників, в який спосіб мають діяти з ЗМІ.

Мас медіа (преса, радіо і телебачення) в створенні супільного візерунку організації відіграють ключову роль. Вони не є, однак,єдиним способом роботи з громадськістю. Чим менше середовище, в якому працюємо, чим менша група адресатів дій, тим меншу роль відіграватимуть ЗМІ. Плакати на стінах, розіслана по домах листівка в формі особистого листа, родинне свято в містечку, дошка оголошень, поставлена в добре продуманому місці селища чи містечка, великі й малі зустрічі – все це також засоби роботи з громадськістю. Всіх їх потрібно включати в програму інформаційних та промоційних дій.

Створення вигідного образу діяльності товариства в суспільному оточенні вимагає дій як на перспективу, так і негайних, пов’язаних з конкретним випадком. Буде добре, якщо передача інформації не буде сумою одноразових акцій, які кожного разу будуються від початку, лиш буде в сукупності утворювати систему. В рамках такогої системи, плануючи конкретну інформаційну акцію, щоразу треба намагатись відповісти собі на сім простих питань, про які ми говорили ще при впорядкуванні інформаційної акції :хто? для кого? чому? (в цьому випадку варто виділити а)загальні цілі , такі, як доведення до відома людям, що Ваша команда існує і бореться з явищем наркоманії, що має успіхи, що варто оточити її доброзичливістю і тп; і б) детальні цілі стосуються конкретних ситуацій і подій. З’явилась несправедлива замітка на Вашу тему в пресі? Отож, існує потреба відповісти, вивести з омани погано поінформованих – така ціль є ближчою.), що? як? де? коли?

Ось кілька прикладів співпраці з ЗМІ.

По-перше, треба знати, які ЗМІ видаються чи доходять до нашої місцевості і які найохочіше читають (слухають, дивляться) групи адресатів, які нас цікавлять. Яка газета найбільш популярна? Видається в нас чи це регіональний часопис? Чи можемо бути певні, скільки осіб її насправді читає? Які локальні часописи видаються в нашій місцевості? З якою частотою? Як розповсюджуються? Наскільки добре знані? Це можуть бути видавництва гмінні, парафіальні, приватні – всі можуть бути важливі для творення нашого образу в локальній спільноті. Вищенаведені питання нелегкі. Потрібно, однак, шукати на них відповідь і намагатись її організувати у вигляді банку даних.

Особливо ретельно накопичуємо контактну інформацію. Адреси, телефони, факси, прізвища людей з редакції, з якими хочемо співпрацювати. Варто знати головних людей в цих редакціях, але на щодень важливо, щоб мати постійний і дружній зв’язок з журналістом, якого цікавить наша проблематика. Зв’язки треба будувати систематично, думаючи про майбутнє. Ніколи не забуваймо запросити журналіста на захід, який організовуємо. Навіть якщо не сподіваємось, що напише про нас зараз.

Варто пам’ятати, що найчастіше журналіст особа дуже завантажена роботою (або, напевно, він так про себе думає). Більше того : це нам залежить, щоб на нашу тему з’явилась відповідна й ретельно опрацьована інформація. Журналістові достатньо, щоб з’явилася будь-яка цікава інформація. Тому у власному інтересі полегшуємо йому роботу, полегшуючи доступ до інформації.

Приготуймо повідомлення для преси, не домагаючись вміщення власного прізвища чи гонорару. Може журналіст змінить кілька виразів, побудову речень і назву, потім підпишеться і візьме гонорар. .Може – це його справа. Наша – щоб була належна інформація в газеті. Належна інформація. За кожного більшого заходу маймо приготований інформаційний пакет для преси. Він повинен містити комплект довших і коротших матеріалів, які вводили б, по можливості, в найбільш повній мірі в цілі, програму і очікувані результати події. Класичний пакет містить :

• ввідний текст з тезою (головною думкою) заходу (максимум на одну сторінку, написаний як повідомлення для преси)
• інформацію про організацію,яка влаштовує цей захід (чим є, звідки взялася, що вже осягнула, чому є важливою)
• біографічні даніп ро оганізаторів, промовців і видатних людей, які беруть участь у заході
• приготовані до роздачі основні матеріали, основні тези виступів (якщо це раніше можливе)
• вибрані ксерокопії опублікованих статей на тему організації і проблем, які тепер вирішує
• пов’язані з проблематикою заходу світлини.

Так підготований пакет може схилити журналіста , щоб він посидів за комп’ютером і написав більший матеріал. Теж допоможе йому в підготовці до інтерв’ю, поставленні цікавих запитань.

Часом варто піти ще далі : приготувати більший готовий текст до розпорядження журналіста. Певно, рідко матимуть місце в нашій діяльності ситуації, які б виправдовували скликання пресконференції. Її організовують в дуже важливих випадках, таких, якими преса цікавиться сама по собі. Відзначмо ж тільки для порядку : добре підготована, в належний час, вміло керована, з розісланим раніше інформаційним матеріалом для журналістів – це відповідна пресконференція.

Варто також мати в своїх лавах журналіста, втягнути його в задання, які виконуємо. Він буде мати, напевно, інакший досвід в царині public relations. Професійний журналіст швидше помітить інформаційне і промоційне значення того, що ми робимо. Помітить теж істотні загрози в цій царині і покаже шанс на їх подолання. Певно матиме зв’язки в журналістському середовищі, не тільки в своїй редакції, що може виявитись дуже корисним.

...без грошей. Це вже сьогодні знаємо добре. В цьому плані капіталізм проник в нас глибоко. Але демократія означає теж, що нічого не можна зробити без відповідної інформації. Це просто: справу мусить добре знати той, хто приймає рішення :купити – не купити, підтримати – не підтримати, прийняти участь – ухилитись, протестувати – захищати. Умовою успіху кожної діяльності в демократичній системі є добре продумана, спланована і реалізована інформаційна політика. Вона необхідна, щоб осягнути поставлені цілі. Якщо реалізовуємо інформаційну політику як слід, можемо ще додатково пишатись собою : творимо нові суспільні звички, своєю працею змушуємо інші організації до послідовництва. Маємо шанс здобути широку інформацію про діяльність інших людей і груп.

Процес приготування дієвого повідомлення для преси розглянемо на прикладі ситуації з фіктивного містечка. Спочатку опишемо ситуацію в цьому містечку, а ви спробуєте відчути себе його мешканцями і прихильниками “екологічного” розв’язку проблем, які виникли. Вибраний Вами прес-секретар має написати об’єктивне, але написане з екологічної точки зору, повідомлення про цілу ситуацію.

Починаємо від пошук (самі для себе) відповідей на кілька основних питань...

1. Чому пишемо це повідомлення? Чого хочемо досягнути?

• Хочемо зацікавити журналістів справою так, щоб набула розголосу – ми ж переконані, що громадська думка буде прихильна до нашої концепції. Розраховуємо, що журналісти після нашого повідомлення зацікавляться проблемою і, відповідно, різними способами нададуть їй розголосу (інтерв’ю, репортаж, публіцистична стаття – тобто те, на чому нам залежить).
• Хочем переконати в слушності нашої позиції людей, які ще не вирішили.
• Хочемо збільшити наші шанси в переговорах з “господарами” (знаємо, що в кінці кінців мусимо виробити компроміс і хочемо, щоб був, по можливості, найбільш екологічним), здобуваючи прихильників також поза містечком..
• Хочемо поінформувати про справу широку громадську думку, в основному з-поза нашого середовища.

2. Пишемо як хто? В якій ролі виступаємо?

В повідомленні , ясна річ, представимо багато інформації; мусимо однак повністю усвідомлювати, яка з неї найважливіша, яку читач в жодному разі не повинен обійти увагою.

5. Яким чином сформулюємо думку? Які аргументи будем вживати?

• Дуже коротко представимо справу і обидві позиції.
• Сильно підкреслимо можливість використання модельних розв’язків іншими (для людей спонсора Шансіва неважливо, чи ми отримаємо гроші, важливо, що з цього можуть скористатись інші – також читачі нашого повідомлення).
• Звернемо увагу, що екологічно-туристичний задум корисний для цілого регіону.
• Назвемо місце і спосіб, в який можна з нами вступити в контакт для обговорення проблеми, можливої підтримки задуму.

Після написання першої версії варто зробити коротку перерву і зайнятись чимсь іншим. Це допоможе об’єктивно подивитися на власний витвір. Тому приступаємо до аналізу того, що ми написали. Спочатку перевіряємо, чи всі завдання, які ставилися до тексту, виконані, а потім контролюємо, чи текст відповідає основним принципам, яких мусить дотримуватися кожний газетгий матеріал.

1.Спочатку перевіряємо, чи відповідає на шість питань : хто, що, де, коли, як, чому?

Хто? – Відповідь є : присутні мешканці містечка, присутні офіційні особи (але занадто згадуються - це, зрештою, нікого не обходить, окрім їх самих, а нам “замулює” текст), присутні дві основні групи “екологів і господарів”;

Що? – Відповідь є, але ніби закрита : з тексту випливає, що ніби суттю інформації було те, що відбулися збори. Тим часом насправді йдеться про можливість отримання коштів і розв’язку конкретних проблем. Про це говориться, але якби в “другому плані” : це погано. Окрім того, текст буде зрозумілий мешканцям Шансіва – але чи зрозуміють в чому річ читачі регіональної преси? Нарешті – чи не занадто делікатно пишемо про те, що екологічна точка зору є все ж розсудливіша і корисніша для всіх?

Де? – Є все :відомо, що йдеться про Шансів, а також, що справа стосується багатьох інших,схожих містечок.

Коли ? –Знову та сама помилка,що й спочатку : дата стосується зборів, це важливо, але не занадто. Важливішим був би термін, до якого проблема повинна бути розв’язана.

Як ? –Теоретично вся необхідна інформація є, але можна мати великі застереження до її впорядкованості. В результаті в справі зорієнтується той, хто й так її знає – хтось інший ні.

Чому ? – Зрозуміло,чому відбулися збори,не очевидно , однак, чому ми написали цей текст поза заспокоєнням цікавості читачів.

2. Перевіряємо, чи є об’єктивним : чи ми чесно представили доводи другої сторони?

3. Перевіряємо конструкцію і форму.

Перевіряємо, чи те, що для нас найважливіше (головна думка) є на початку (структура перевернутої піраміди), чи важливі справи графічно виділені. При нагоді викидаємо все, що не є абсолютно необхідним в повідомленні.

4. Перевіряємо, чи повідомлення написане зрозумілою і правильною мовою.

5. Надаємо притягуючий увагу заголовок.

6. Поміщаємо теж точну зворотню адресу : інформацію, де можна отримати додадкові відомості чи пояснення. Робимо це передусім з думкою про журналіста, який, – маємо надію, – захоче доповнити інформацію і створити обширніший матеріал, а може навіть цикл матеріалів. Можливо, йому неясний текст – тоді, як перший читач, задасть запитання і спричиниться до поправлення прозорості тексту. Зрештою : надсилаємо цей матеріал також на радіо і телебачення. Там ми не можемо сподіватись, що просто прочитають в ефірі наше повідрмлення – це тільки матеріал для журналістської праці редакторів цих ЗМІ.

Мабуть повідомлення надалі недосконале, надалі можна його поправляти, але в певний момент треба сказати : “Кінець” – і віддати текст у редакцію.

Незважаючи на розвиток засобів роботи з громадськістю , в громадському житті завжди будуть необхідні промови. Коротша чи довша, до різних груп слухачів, в межах великої дискусії чи окремо, безпосередньо до слухачів чи за посередництвом радіо або телебачення, офіційна чи приватна, підготована з великим випередженням чи спонтанна – завжди буде основою роботи з громадськістю. Звідси нижченаведена пропозиція “міні-порадника” хорошого промовця.

Першим етапом праці над промовою повинно бути усталення його мети. Найчастішим приводом хаотичних виступів, яких мусимо вислуховувати, є те, що промовець не визначив для себе самого мети виступу. Чи так насправді, справжню мету виступу сам перед собою глибоко приховує. Теоретично має нахилити слухачів до якогось розв’язку, але насправді хоче, щоб всі побачили, який він гарний і красномовний, як гарно і мудро здатний промовляти. Мету промови промовець повинен усталити настільки конкретно, щоб після промови міг перевірити, чи суттєво її реалізував. Якщо намір –це поінфрмування про наміри міського керівництва, то після виступу кожен зі слухачів повинен назвати з пам’яті, що в тих намірах найважливіше.

Коли мета визначена,потрібно провести аналіз слухачів. Хто вони і які аргументи вплинуть на них найкраще? Чи добре буде зворушити їх, чи радше розсмішити в ході виступу? Якщо є час на це, варто сказати якнайбільше, може з кимсь з них можна буде раніше порозмовляти, може, можливе якесь листування з представниками групи, може їх середовище видає якусь газету, з якої можна взнати про їхні переконання, може хтось провів соціологічне дослідження суспільної групи, а може відома реакція на попередні виступи в цій групі.

Тепер час на підготовку вступного проекту чи плану виступу. Це повинно допомогти в накопиченні джерельних матеріалів під кутом мети виступу. Добре створити папку з матеріалами й носити її з собою, щоб у вільні хвилини вписувати всі ідеї по суті виступу, методичні і формальні ідеї для нього. Нехай це буде хоч би записничок – злорадність долі часто полягає в тому, що найкращі ідеї приходять в голову тоді, коли не має при собі нічого до писання.

Очевидно, що той вступний проект є тільки початком праці – його потрібно цілий час перевіряти і змінювати. Впорядкування матеріалів мусить полягати в болісному викиданні всього, що не є абсолютно необхідним для виступу. А необхідним є тільки те, що дозволяє слухачам сконцентрувати увагу і запам’ятати те, що найважливіше – тобто реалізувати прийняті раніше цілі. Можна, а навіть треба приготувати собі кілька анекдотів – добре, якщо будуть пасувати до змісту промови, але навіть якщо ні, то й так допоможуть розворушити слухачів, дозволять їм на хвильку розслабитись і сконцентруватись на подальшому ході промови.

Якщо ситуація дозволить показати матеріали – треба це використати, а відповідні матеріали приготувати заздалегідь. Звичайна дошка і крейда вже дають дуже багато; якщо будемо використовувати діаграми на аркушах паперу, тоді замість стирати написану раніше інформацію, можемо попросити повісити їх збоку – будуть пригадувати хід розповіді. Завжди допомагають слайди чи комп’ютерна графіка, натомість не варто витрачати забагато часу на відеофільми – хай будуть як цитати : мало,але влучні і смаковиті. Добре після виступу роздати слухачам скорочений текст виступу з найважливішими тезами.

Перед виступом потрібно сконструювати остаточний план чи конспект промови. Добре наверху листка написати речення, яким планується розпочати виступ, потім окремі пункти, проблеми і їхній розвиток, врешті внизу, – також цілим реченням, – закінчення, висновок цілого. Кожен промовець напевне виробить власний стиль – мій досвід застерігає мене перед писанням всього виступу. Потрібно бути чудовим актором, щоб цікаво його представити. Тому мій конспект містить тільки основні пункти, цифри, нечисленні цитати. Якщо замовник хоче видати друком зміст виступів, намагаємось, щоб текст міг з’явитися після виступу. Тоді маємо шанс ввести те все, що під час зустрічі зал витягнув з мене. Це часто найцікавіше.

Важливим є також підготовка відразу перед самим виступом. Необхідно задбати про відповідний стан свідомості. Тому варто уникати стресів, бо це не вдасться приховати. Спеціалісти з подолання стресів радять, щоб щоденно перед дзеркалом говорити собі – ти чудовий, люблю тебе! Безпосередньо перед важливішим виступом краще не їсти й не пити – сама фізіологія може зробити прикру несподіванку. Врешті раджу прийти на місце виступу з великим випередженням, щоб освоїти простір, оглянути зал, перевірити мікрофон і світло, розмісти необхідні для візуалізації реквізити, змінити розстановку крісел (якщо це необхідне і можливе), познайомитись з організаторами та обслуговуючим персоналом і обговорити з ними всі деталі. Також раджу у важливіших промовах потренуватись заздалегідь – мій досвід такий, що найкраще виходить промова, яку виголошую другий раз – я вже знаю всі важкі місця, а зміст ще не набрид.

Про те, чи промовець матиме успіх, чи здолає порозумітись зі слухачами часто вирішують перші миті –ще аніж прокаже хоча б одне слово. На протязі кількох перших секунд у слухачів виникає перше враження щодо промовця. Враження, яке потім дуже важко змінити. Дослідження свідчать, що вистарчить 11 секунд, щоб слухачі оцінили, чи промовець приємний, компетентний і чи заслуговує на довіру. Про те, яке враження справить, вирішують на 7% слова, на 38% тон голосу, інтонація, на 55% мова тіла (постава, міміка, погляд, жести) і вигляд.

Першим повідомленням є одяг. Тому як вдягнутися? Передусім пристосуватись до обставин – чорний костюм і галстук на скаутській ватрі буде радше смішним. Тим не менше варто бути елегантним – передусім, щоб виразити пошану до адресата. Надмірна екстравагантність в одязі, шокуючий галстук, надлишок ювелірних прикрас чи невідповідний до ситуації макіяж теж можуть бути інформаційним шумом. Треба вдягнутися вигідно, бо інформаційним шумом теж буде спричина невідповідним одягом скутість чи рухи, спричинені невигідним одягом.

В промові найважливіший зміст – тим не менше форма може цей зміст успішно закривати. Багато з того, як себе людина під час публічного виступу поводить, проявляється спонтанно. Це не змінює факту, що для адресатів це теж повідомлення, котре інколи цілком унеможливлює зосереджене вислухання промовця. В щецінському Вишкільному Центрі Фонду Розвитку Локальної Демократії приготували ось таку табличку для вжитку учасників комунікативних вишколів:

Для успіху промови необхідно надати їй структуру, в якій можна виділити вступ,початок і закінчення. Ось кілька порад стосовно кожної з цих частин.

I. Вступ – ознайом з проблемою, поінформуй слухачів, що маєш намір їм сказати.

• Зацікав, приверни увагу слухачів до твого виступу. Це особливо важливо, якщо ти двадцятий промовець під час конференції, а учасники вже з сумом думають про обід. Незамінним є тоді анекдот, гарний жарт, а якщо можливо – навіть трохи руху.
• Ознайом з темою чи метою свого виступу. Добре зробити, щоб слухачі теж визнали цю мету своєю, щоб ототожнювались з нею. Якщо це можливо – добре, щоб цю тему було видно весь час за плечима промовця на дошці, демонструвалася на слайді і тп. Це допомагає сконцентрувати увагу слухачів.
• Зроби короткий вступ, скажи, про що буде мова. Тут вперше повинні з’явитися основні тези виступу, те, що слухачі повинні запам’ятати насамперед.

II. Розкриття теми – скажи слухачам те, що маєш сказати

• Використовуючи свій вступний проект і джерела інформації, розкрий свої погляди на дану проблему.
• Ніколи не охоплюй в одному виступі більш ніж три проблеми - поступово вони стануть інформаційним шумом, а слухачі не будуть знати, що насправді важливе і що варто запам’ятати.
• Застосовуй різні техніки вербального й невербального представлення. Не уникай емоцій – зворушення, веселощів, смутку – це також засоби спілкування.
• Втягни слухачів, змусь їх думати, шукати разом з тобою розв’язків питань, що порушуються. Якщо отримають готовий матеріал, тільки для запам’ятання, є готові швидко знудитися і відключити увагу. Якщо дозволяють обставини, добре було б дозволити під час промови питання з залу. Проте це вимагає досвіду промовця – бо в таких ситуаціях легко відхилитися від основної теми.
• Використовуй візуальну допомогу – пам’ятай, що більшість інформації більшість людей отримує за допомогою зору.

III. Закінчення – інакше сформулюй проблему і скажи слухачам, що ти сказав.

• Зроби підсумок своїх головних концепцій та цілей. Пошукай способів для закріплення того, що найважливіше.
• Безпосередньо звернись до дії, переконань чи зрозуміння проблеми. Запропонуй, що конкретно повинно випливати з зустрічі?
• Заверши виразним представленням очікувань від слухачів (прохання про підтимку, гроші, співпрацю і т.п.).

Зауваження, які стосуються ознак ефективного виступу, сформульовано з думкою про виступи під час виборчих кампаній. Проте вони стосуються в однаковій мірі всіляких інших виступів. Ефективний виступ повинен бути таким :

• Простим і зрозумілим, не вимагаючий додаткових тлумачень
• Легким для запам’ятання в найістотніших фрагментах
• Що послуговується простою й зрозумілою мовою, як в сфері тексту, так і символів та образу
• Дотепним та приємним, без надмірної екзальтації чи пишномовності

• Що ґрунтується на знанні слухачів, яке постійно розвивається і поглиблюється
• Що звертає увагу на винятковість пропозиції
• Різнородним за змістом і мотивуванням, що по-різному звертається до різних учасників зустрічі
• Від початку дуже виразно підпорядкованим головній меті, без зайвих відступів

• Виражаючим повагу до адресата і викликаючий його симпатію
• Дозволяючим на ототожнення з промовцем
• Що містить елементи, дозволяючі адресату просту перевірку істинності інформації
• Не нахабним, позбавленим агресивності та надмірного вмовляння

Громадянське суспільство не може обійтися без зборів. Є збори виборчі, звітні, установчі, сесії гмінних рад, засідання правлінь, збори селищних рад, зустрічі батьківських комітетів в школі. Ці збори мають різний характер. Деякі сформалізовані, з регламентом і порядком засідання. Інші спонтанні, виникаючі з нагальних потреб, великої радості чи обурення. Багато таких зборів закінчується малонапутливим висновком: побалакали, покричали і пішли, а все залишилось по-старому. Що зробити, аби збори мали сенс, а не були втратою часу? Сконцентруємось на сформалізованих зборах громадської організації.Тим не менш вважаю, що багато з наведених обов’язкових принципів таких зборів варто після ”здеформалізування” переносити на менш офіційні зустрічі.

Кожні збори, – незалежно від мети, – складаються з трьох основних просторів : інформаційного (учасники здобувають знання про справу, яку мають обговорювати), концепційного (учасники працюють над знайденням оптимального розв’язку проблеми) і конструкційного (учасники приймають рішення). Однією з головних причин, чому з багатьох зборів мало що виходить, є змішування цих просторів.

Люди організовують збори з конкретною метою, щоб розв’язати якусь проблему. Відповідно до роду проблему повинні вибрати також рід розмови. Якщо проблемою є незнання якоїсь ситуації чи нерозуміння якогось питання, то найкращою формою розмови буде дискусія. Кожен з її учасників вважає, що не знає всього і завдяки спільному обмінові інформації хоче свої знання поглибити. Якщо потрібно знайти правильне рішення, вибрати поміж двома різними концепціями, тоді потрібно зважитись на дебати – опоненти представлять в них свої позиції, спростують навзаєм аргументи, а слухачі тоді зможуть виробити власну думку і прийняти рішення. Якщо ж групи прихильників різних рішень мусять або хочуть далі діяти разом в рамках компромісу, тоді формою розмови повинні бути переговори. Однак навіть вибір відповідної форми розмови не спричинить успіху зборів, якщо учасникам забракне доброї волі до порозуміння та співпраці.

Частим забобоном на тему зборів є переконання, що люди можуть успішно засідати в довільних умовах і без підготовки. Просто зійдуться десь, колись і приймуть спільне рішення. Нічого більш помилкового. Успішні збори повинні бути добре підготованими:

• Дата зборів повинна бути усталена так, щоб всі зацікавлені могли прийняти в них участь. Якщо вони будуть призначені так, що частина осіб не з власної вини не зможе прийняти в них участь – це будуть противники прийнятого на зборах рішення.
• Добір ведучих і надаючих інформацію повинен дозволити виконання поставлених цілей. Треба також подумати про те, кого запросити, якщо учасниками зборів будуть керувати надмірні емоції.
• Повідомлення про збори має дійти до зацікавлених з відповідним випередженням і повинно містити всю необхідну інформацію, а передусім:

• Мета зборів – тобто все те, що повинно схилити до участі;
• Інформацію по організатора зборів, що повинна ознайомити з його правом до скликання зборів і організаційних вміннях
• Місце зустрічі – і то дуже детально, щоб ніхто не заблукав
• Час початку і передбачуваний час закінчення - при цьому варто учасників призвичаювати до розпочинання без запізнень і закінчення в передбачений час. Кожен, зрештою, має своє життя і свої плани;
• Вступна пропозиція порядку зборів – на зборах після дискусії вона може змінитись, але учасник повинен мати можливість до такої дискусії підготуватись;
• Інформацію про ведучих, доповідачів, визначних осіб, з яких варто познайомитись, нарешті про решту запрошених учасників;
• По можливості, прохання про підтвердження участі, особливо, якщо кількість людей на зборах лімітована;
• Адреса і телефон організатора – так, щоб зацікавлений міг легко отримати додаткову інформацію, зголосити свою участь, подати заявку на виступ..

• Матеріали для роздачі повинні бути приготовані раніше і розмножені в достатній кількості. Основні матеріали – це порядок засідання, методичні матеріали, матеріали для голосування, папір і ручки, промоційні матеріали, що інформують про організацію, яка скликала збори (якщо запрошені гості до неї не належать).
• Відповідно підготованим повинен бути зал, в якому відбудуться збори. Треба подбати, щоб він мав :

• достатні розміри;
• відповідне розташування крісел, яке уможливить усім брати активну участь;
• озвучувальну техніку, яка дозволить чути один одного, а також брати голос із залу;
• необхідне для візуалізації під час виступів обладнання (дошки, проектор, діапроектор і т.п.)
• місце для осіб, які документують зустріч (протокол, запис, при необхідності місце для журналістів і ТБ).

• За кулісами зборів, – відповідно до їх мети та форми, – повинна бути можливість випити каву, чай, холодні напої. Не можна теж забувати про гардероб і доступність туалетів.

Нижченаведений порядок стосується сформалізованої організаційної зустрічі. Проте ці правила мають також застосування в зустрічах іншого типу, якщо учасники хочуть реалізувати якусь конкретну мету.

• Відкриття зборів головою – це суттєвий момент, бо власне тоді розрізнені особи стають колективом, наділеним владою прийняття рішень. Щоб так дійсно було, голова мусить ствердити існування кворуму, тобто такої частини вповноважених до прийняття рішення, яку передбачає статут організації. У разі відсутності кворому голова не продовжує зборів і призначає наступний термін. Правило кворуму не стосується, звичайно, неформальних зборів, проте прийняття рішень без участі осіб, які вважаються вповноваженими, завжди веде до сварок, а прийняти рішення часто не має шансів на втілення в життя.
• Призначення секретаря – це важлива справа з огляду на історію прийняття рішення. У протоколі буде інформація про ухвали та зобов’язання окремих осіб; завдяки ньому не треба буде повертатись до багатьох справ.
• Прийняття (голосуванням) порядку засідання – оскільки організатор зборів не вповноважений до цього. Хіба що маємо справу з інструктажом, організованим директором фірми чи командиром військової частини.
• Прийняття протоколу попередніх зборів (найкраще, коли присутні вже знають зміст протоколу; тоді досить запитати, чи ніхто не вносить поправок і проголосувати). В організації тільки таким чином прийнятий протокол стає юридичним документом. Записані в ньому ухвали становлять тривкий доробок організації, зобов’язують її членів.

• Основну інформацію учасники зборів отримують раніше; головний доповідач по темі тільки скорочено представляє проблему, звертаючи увагу на основні пункти, які слід розглянути.
• Співдоповідачі (напр. представники комісії, експерти) представляють свою позицію, інформують про окремі погляди, доповнюють основну інформацію. Учасники зборів задають питання, а голова повинен дбати, щоб на цьому етапі питали, а не висловлювали свою позицію – для цього буде місце в концепційній частині.

• Оскільки метою даної частини зборів є доведення до задовільного для всіх результату, голова повинен слідкувати, щоб кожний з учасників мав шанс отримання голосу, введення у дискусію власної позиції. У великій групі осіб це неможливо, тому варто завчасно подумати про працю в малих групах, результат обговорення в яких можна перенести на пленарні збори.
• В багатьох випадках варто теж подумати про застосування професійних методів групової роботи, таких як метаплан, мозкова атака, праця над анкетами і т.п.
• Завжди, а особливо у випадку розгляду дражливих справ, варто прийняти на початку і послідовно застосовувати регламент засідання, який повинен вирішувати такі питання як:

• Визначений раніше час тривання одного виступу і кількість виступів однієї особи під час дискусії на одну тему;
• Черговість нададання голосу головою (за черговістю зголошень, хіба що є важлива причина відступу від цього правила);
• Голова може позбавити голосу у випадку, якщо промовець уперто відходить від теми, перевищив призначений час або його промова приймає образливу форму.
• Надання голосу поза чергою для зголошення формальної пропозиції (формальна пропозиція не стосується суті справи, а лишень порядкує форму дискусії); формальна пропозиція повинна бути проголосованою після надання можливості залу вислухання думки протилежної сторони.

• В організаціях рішення має форму ухвали і так голосується. Ухвали повинні прийматися тільки в справах, які є на порядку засідання – це оберігає організацію перед перед прийняттях поспішних рішень та несподіваною маніпуляцією. Проте з іншого боку, якщо на зборах є кворум, присутні у кожну хвилину можуть змінити порядок засідання.
• У найважливіших справах проект рішення (ухвали) повинен повинен бути письмово сформульованим; тоді також поправки повинні бути письмово сформульовані;
• Під час прийняття рішення (голосування) дискусії вже немає – можна лише подавати формальні пропозиції щодо голосування – у протилежному випадку противники розробленого рішення безконечно будуть блокувати його прийняття.
• Результат голосування оголушує Голова, а при таємному голосуванні голова лічильної комісії. Повторне голосування може мати місце виключно в разі формальних помилок.

Після зборів потрібно подбати, щоб все, що було на них розроблено, потрапило до всіх, кого це стосується, хто має право на таку інформацію. Організація, яка дбає про свою історію, може розраховувати на те, що багато справ не буде робити наново.

Свобода спілкування та її межі:

Свобода спілкування є однією з основних підвалин громадянського суспільства – проте не безмежна. Свобода, хоча є однією з найбільших цінностей, повинна служити ще вищим цінностям, таким як правда, справедливість, солідарність.

Свобода слова стала загальноприйнятою міжнародною нормою. Дев’ятнадцятий параграф Загальної Декларації Прав Людини говорить: ”Кожна людина має право на свободу переконань, вільного висловлювання; це право означає, що можна без перешкод дотримуватись своїх поглядів, як і шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-яким чином і незалежно від державних кордонів”. Виникають, однак, характерні для демократичних систем проблеми : люди і суспільні групи використовують свободу слова проти інших людей і груп, проти спільного блага, в ім’я партикулярних інтересів. Конкуренція і зіткнення інтересів різних груп призводять до негативних явищ, які виникають із зловживання свободою висловлювання. Простий приклад : у тому самому містечку існують дві фірми, що виробляють однаковий товар. Очевидно, що вони конкурують між собою за клієнта, кожен хоче якнайбільше продати і якнайбільше заробити. Як витіснснити конкурента з ринку? Можна використати свободу слова і публічно (але приховуючи свою роль) звести наклеп на іншу сторону, несправедливо звинуватити в різноманітних зловживаннях. Наклеп є великими літерами на першій полосі, вимушене через суд спростування найменшими літерами всередині. Отож, виявляється, що також в демократичній державі необхідні певні обмеження свободи слова.

Всіляке підпорядкування ЗМІ державній владі породжує напругу, а для політиків становить спокусу використання їх для маніпуляції суспільством. Але незвлежність ЗМІ від державної влади не означає в автоматичний спосіб їхньої повної незалежності. Кожна газета, кожна радіо- чи телестанція має свого власника, який вирішує про набір журналістів і політичний профіль видавництва. Справою власника і редакції є дбання про об’єктивність і всебічність погляду. Але свободу слова не творить сама редакція – справжня свобода слова там, де існує розмаїтість засобів роботи з громадськістю, а читач, слухач і телеглядач має можливість вибору. Завданням законодавства є протидіяти монополізації ЗМІ в одних руках. Тому вводяться закони, що регулюють це питання. В Польщі закон забороняє зосередження одним суб’єктом у своїх руках всіх засобів комунікації в тій самій місцевості. Той самий власник не може володіти одночасно найбільшими газетою, радіо- і телестанцією. Закон про радіо і телебачення передбачає, що дозвіл на трансляцію програми може бути відібраним, якщо “трансляція програм спричиняє досягнення власником домінуючого становища в царині ЗМІ в даній місцевості”.

В умовах свободи слова зростає роль особистої і редакційної відповідальності за те, що написане на папері, сказане у ефірі чи показане на екрані. Почуття відповідальності за об’єктивність, правдивість, тактовність інформації є своєрідною автоцензурою. Журналіст, як і предсавник кожної іншої професії, пов’язаної з контактами з громадськістю, не може не мати сумління і морального стрижня, як бар’єрів. Автоцензура журналіста, яка спирається на моральні норми, необхідна, вона є найважливішим регулятором меж свободи висловлення. Вона не дозволяє переходити межі свободи , це означає обманути громадську думку чи образити людину. Тому свобода висловлювання обмежена етичними нормами і моральними нормами журналіста, його власним кодексом честі. Етика в умовах демократичного суспільства стає критерієм для зрозуміння меж свободи, в тому числі й свободи висловлення. Тому в багатьох демократичних державах створюються знизу журналістські кодекси етики. Їхньою характерною рисою є те, що утворюються вони знизу, самими журналістами, які зобов’язуються без примусу дотримуватись прийнятих в них норм. На завершення пропонуємо познайомитись з одним з польських кодексів.

ABC MŁODEGO LIDERA. Порадник для Молодіжних Рад Міст, колективна праця під редакцією Пшемислава Фенриха. Szczecin 1998

Bobryk Jerzy: JAK TWORZYĆ ROZMAWIAJĄC, Эфективність розмови. Warszawa 1995

ETYKA MIĘDZYLUDZKIEJ KOMUNIKACJI, колективна праця під редакцією Ядвіги Пузиніни . Warszawa 1993

Fenrych Przemysław: KOMUNIKACJA SPOŁECZNA W URZĘDZIE, Warszawa 1998

Garczyński Stefan: O PROWADZENIU ROZMOWY, Warszawa 1977

Głowiński Michał: NOWOMOWA PO POLSKU, Warszawa 1990

GROCHEM o ŚCIANĘ...? Інформаційна політика територіальних самоурядів, колективна праця під редакцією Йоанни Регульскєй. Warszawa 1995

JAK WZIĄĆ SIĘ DO DZIEŁA. Посібник для громадян, колективна праця під редакцією Елеонори Гроховскєй. Warszawa 1996

Knafel Krystyna: KOMUNIKACJA SPOŁECZNA W ORGANIZACJI. Посібник для навчаючого. Moduł II, TERM-IAE PROJEKT

Lemmermann Heinz: KOMUNIKACJA WERBALNA. Школа дискутування – Техніки, аргументи, дискусії, діалоги . Wrocław 1996

Lis Marek, Rzońca Zbigniew: KONTAKTY z PRASĄ – Порадник працівника самоуряду, Jelenia Góra 1995

Nęcki Zbigniew: KOMUNIKACJA MIĘDZYLUDZKA, Kraków 1996

Wiszniewski Andrzej: JAK PRZEKONUJĄCO MÓWIĆ I PRZEMAWIAĆ, Warszawa - Wrocław 1994